Душевний біль

Душевний біль: думки, котрі приходять знову і знову…

— Я нічого не можу з цим вдіяти.

— Я геть розклеївся.

— У мене немає майбутнього.

— Я геть виснажений і ні на що не спроможний.

— Я втратив те, чого більше ніколи не матиму.

— Я вже не такий, як колись.

— Я ні на що не здатен.

— Я — тягар для інших.

— Щось у моєму житті було зруйновано назавжди.

— Я не бачу сенсу свого буття.

— Я абсолютно безпомічний.

— Цей біль ніколи не вщухне.

— Я знищений.

Ми усі маємо тягар із помилок минулого, не доведених до кінця справ, складностей у відносинах, невирішених конфліктів і нереалізованих амбіцій. Деякі аспекти роботи свідомості притаманні всім: нам складно припинити думати про минуле, ми довго обмірковуємо те, що сталося чи не сталося, або переживаємо за те, що може статися у майбутньому. Будь-які травмуючі події посилюють ці властивості свідомості і послаблюють наш і без того слабкий контроль над діяльністю нашого розуму.

Коли наша свідомість потрапляє в цю колію переживань і не бажає звідти вибиратися, ми надовго занурюємось у власні думки. Як би ми не намагались, дуже складно звільнити свідомість від її власних цілей і уявлень: такий стан називають хворобливою зацикленістю. У подібних ситуаціях може навіть здаватись, що якщо ви знову дозволите собі бути щасливим, то ніби зрадите когось, чи якісь принципи, чи навіть самого себе.

Переважна більшість із нас майже постійно відчуває провину за щось: причини завжди знайдуться. Західне суспільство взагалі побудовано на почутті провини і сорому. Ми можемо відчувати провину за те, що не даємо раду, як нам здається, власному життю, за те, що ми погані чоловіки чи дружини, не достатньо хороші батьки, брати чи сестри, дочки чи сини, і за те, що ми не повністю реалізуємо свої можливості. Ми відчуваємо сором за те, що не відповідаємо власним очікуванням, за почуття злості, заздрості, суму, недоброзичливості чи відчаю, сором за те, що насолоджуємось життям, сором за те, що відчуваємо себе щасливими…

В основі цих почуттів провини і сорому лежить страх — мучитель, котрий живе всередині кожного з нас. Ми боїмося, що недостатньо гарно щось робимо; якщо ми трохи розслабимось, то будемо приречені на провал; якщо ми виявимо слабину, то світ впаде, що ми не зможемо тримати оборону, що нас накриє… Більше за все ми боїмося думки оточуючих… Що розчаруємо, не виправдаємо, не відповідатимемо очікуванням… Боїмося критики, невдоволення… Але якщо ми боїмося чужої критики, то чому б для початку не покритикувати себе самостійно, щоб вже напевно? Один острах веде до іншого, той — до наступного, і так починається нескінчений цикл, котрий висмоктує із нас усі сили і залишає порожню оболонку, яка просто пливе за течією.

Важливим першим кроком на виході із цього порочного кола завжди є рефлексія. Зуміти розпізнати, усвідомити, назвати власні почуття і емоції. Одним із ефективних інструментів саморефлексії є щоденник. Навіть якщо врешті ви вирішите, що не можете впоратись самостійно і потребуєте допомоги спеціаліста, наявність щоденника, допоможе вам краще відновити події минулого і віднайти відповіді. Окрім того, щоденник є крутим інструментом роботи із пам‘яттю. У наступних дописах ми побачимо, яку важливу роль відіграє пам‘ять.

Яка його природа?

Намагаючись впоратись із психологічною травмою чи навіть депресією, ми можемо відчувати, що життя назавжди зруйноване, і ми втратили те, що ніколи не зможемо віднайти знову. Будь-хто з нас може потрапити у цю ментальну пастку. Глибоко всередині ми будемо переконані: через те, що з нами відбулось, ніщо не буде як було.

Але чому так відбувається? Звідки виникає це глибоке внутрішнє переконання?

Відповідь полягає у тому, як ми сприймаємо події з минулого. Наукові дослідження далеко просунулись у розумінні того, як влаштована пам‘ять про події і як в ній виникають помилки. Протягом багатьох років Марк Уільямс з колегами проводив експерименти, у ході яких учасникам пропонували згадати подію, коли вони відчували себе щасливими. Це не обов‘язково мало бути щось важливе, але воно мало тривати менше одного дня і могло відбутися у будь-який момент в минулому. Більшості з нас досить легко буде згадати щось гарне: як ми почули якусь чудову новину, гуляли з друзями, побачили чудовий краєвид або перший поцілунок.

Зверніть увагу, що в цьому випадку пам‘ять спрацювала відмінно, і ми згадали конкретну подію — те, що сталося в кокретний день, в певний час, у певному місці. Іноді, ви можете пригадати навіть доібниці: запахи, які ви відчували, температуру повітря, звуки, щось, чого ви торкались… Давайте виконаємо вправу на виявлення однієї цікавої властивості нашої пам‘яті, яка ніби має нам допомагати, але іноді навпаки не дає нам рухатись далі.

Подивіться на наведений нижче опис емоцій: які пов‘язані з ними події спадають вам на думку? Ви можете просто згадати їх чи записати. Не так важливо, сталося це давно чи ні, — головне, щоб подія тривала не довше одного дня.

Наприклад, до слова «весело» в якості відповіді підійде «Мені було весело на вечірці у Джейн», але не підійде «Мені завжди весело на вечірках», бо тоді мова не про конкретний випадок. Спробуйте написати (згадати) щось для кожного слова.

Тож, згадайте ситуацію, що тривала не довше одного дня і в якій:

• ви були щасливі;

• вам було нудно;

• ви відчули полегшення;

• ви відчували відчай;

• ви були збуджені;

• ви потерпіли фіаско;

• вам було самотньо;

• ви відчували, що вам пощастило;

• ви були розслаблені.

Чи можете ви пригадати щось конкретне і в деталях для кожного випадку? Це чудово, якщо так. Однак згадати щось конкретне не завжди легко. Дослідження показують, якщо в минулому людина пережила травмуючі події чи депресію, моральне виснаження, то в пам‘яті виникає особливий паттерн формування спогадів. Захищаючи психіку від травмуючих деталей, мозок ніби затирає спогад. Але це «затирання» поширюється на всі спогади.

Замість того, щоб згадати одну конкретну подію, процес пошуку інформації зупиняється на найпершому етапі, коли ми згадуємо загальну суть. В результаті виникають надто узагальнені спогади. Встановлено, що чим менш конкретний спогад, тим складніше людині стає відпустити минуле, тим гостріше вона сприймає поточні проблеми і тим тяжче відновлюється після засмучення і ускладнення життєвої ситуації.

У 2007 році професор Річард Брайант із Сіднея (Австралія) виявив, що пожежники, у яких на момент вступу на службу вже був присутній такий паттерн пам‘яті, були більш схильні до психологічної травми. А професор Анке Елерс виявила, що у людей з надмірно узагальненими спогадами з більшою імовірністю розвивається птср після нападу. У ході подальших досліджень було виявлено, що такі особливості пам‘яті супроводжуються звичкою довго обдумувати ситуації, що трапились, часто із подальшим формуванням впевненості, що ситуація безповоротно змінила життя.

Наша свідомість постійно осмислює навколишнє середовище. І робить це на підставі накопиченого багаторічного досвіду, а також нашого настрою у цей конкретний момент. Свідомість весь час збирає шматки інформації і намагається скласти з них осмислену картину дійсності. Свідомості доводиться регулярно звертатися до минулого, щоб прийняти рішення, чи розвивається ситуація у теперішньому по тому самому сценарію. Потім мозок екстраполює ці моделі на майбутнє і знову спостерігає, чи з‘являється новий малюнок чи нова тема.

Вміння жонглювати цими малюнками є одна із визначальних характеристик людської природи. Саме так ми наділяємо сенсами навколишній світ. Танок наших думок — це неймовірно захопливе видовище до тих пір, поки він не зупиняється. Узагальнені спогади ніби заморожують минуле — так проявляється звичка нашої свідомості запам‘ятовувати ситуацію лише у загальних рисах і потім вірити у неї усю решту життя. Світ втрачає фактуру і колір і стає чорно-білим.

Результати досліджень підтвердили одну важливу річ: відчуття того, що «нічого вже не буде як раніше», або того, що «мені завдано моральної шкоди, яку ніколи не виправити», — дуже токсичний хід думок. І тим легше у ньому застрягнути.

Відчуття незворотності виникає через те, що ми застрягаємо у минулому і при цьому згадати якісь події можемо лише у загальних рисах. А це, в свою чергу, пояснюється підсвідомим бажанням придушити спогати про неприємні події. При цьому свідомо люди зазвичай схильні прокручувати такі події у голові знову і знову.

Такий дисонанс — пригнічення спогадів з одного боку і довготривалі роздуми по колу з іншого і призводять до того, що пам‘ять про деякі події стає занадто узагальненою, але відпустити ситуацію ми не спроможні. З’являється почуття провини. Як за події, що призвели нас до стану пригніченості, так і за те, що не можемо з того стану вибратись. Це починає здаватись чимось перманентним, хоча насправді тимчасове. І це можна змінити.